Духовно-церковне життя села Яворів

«Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла її не переможуть»!
(Мф.16.18).

image001Попри те, що комплексне вивчення історії духовно-культурного розвитку села Яворова і, зокрема, його церковнопарафіяльного життя почалося зовсім недавно, завдяки копіткій праці сучасних дослідників, вдалося встановити, що церква тут постала ще 1724 року. Це була невеличка церковця, збудована за кошти місцевого пароха (ймовірніше за все — отця Нікоровича — засновника парафії).

Про форму, розміри, архітектурний стиль, іконостас, будівничих та тих, хто у ній служив, на жаль, ми знаємо зовсім небагато. Світло тут проливає хіба що згадка про неї Якова Головацького. Український етнограф у листі від 2 серпня 1839 р. писав: «З Косова ми їхали поволі приватною дорогою, доволі широкою, але дуже кам’янистою через Соколівку та Яворів, де завітали до тамтешнього українського священика <…>. Зайшов я до маленької дерев’яної сільської церкви, її розписи справили на мене велике враження. Іконостас прикрашений образами якогось щасливого художника: барви ясні, живі, гарний смак, типи чисто візантійські, обличчя зовсім не східні, лиця округлі, носи правильні, очі переважно сині, волосся русяве; це ідеал місцевої краси».

image027Через сто сорок років місцеві ґазди вирішили, що в селі має постати нова велика простора церква. А тому навесні 1863 р. цю «маленьку» церкву розібрали й на її місці звели новий величний за тодішніми мірками храм. Збудували його на підвищенні в центральній частині села, на такому собі місцевому Ватикані — між правим берегом потоку «Широкий» і лівим берегом швидкоплинної річки Рибниці, вздовж якого проходить центральна дорога.

Зі «старих» знимок видно, що майстерно збудована місцевими майстрами церковна споруда, мала звиклий (класичний) для Гуцульщини стиль. І це — не випадково, адже тоді в цьому унікальному етнографічному регіоні формувалися та активно розвивалися самобутні школи дерев’яної сакральної архітектури. Церкву було освячено на честь Зішестя Святого Духа влітку 1865 р. image003Пізніше (в січні 1900 р.) її заново урочисто освятив архієпископ Станиславівський Андрей Шептицький — майбутній митрополит УГКЦ — під час кількаденної візитації гірських сіл і парафій теперішніх Косівського та Верховинського районів.

Ось так, у рідному селі Яворові, з’явилася нова «велика» церква, а зараз розпочався тривалий і сповнений цікавих та змістовних подій період «Другого храму», який тривав від 1863 до 1923 року. Тоді ж були закладені основи шкільної освіти на селі, просвітництва та духовно-культурного поступу громади загалом.

Загалом історія парафії села Яворова направду гідна подиву: вона — славна і водночас драматична. Доля нашої церкви цілковито перегукується із долею Єрусалимського храму, який був дощенту зруйнований 1586 р. до Р. Хр., а згодом заново відновлений (див: 2 (4) Цар. 25, 9–17; 2 Пар. 36, 17–19 та 22–23). Єрусалимський храм навмисне спалив Невузар’адан — очільник військової гвардії вавилонського царя Навуходоносора, а Яворівський — необачний паламар, ім’я якого з етичних міркувань не називаємо. Сталося так, що Світлий понеділок 9 квітня 1923 року (перший день по Великодню) став чорним днем для всієї сільської громади: знищену вогнем сільську святиню оплакували і старі і діти, просячи у Всевишнього розради та ласки.

image004Благовірні та богобоязні мешканці села усвідомлювали, що єдиною спокутою за гріх може бути лише піст, молитва і щира офіра. Об’єднавши всі свої зусилля, вони швидко відбудували храм (втретє). У церковнопарафіяльному житті настала нова віха — період «Третього храму»: з 1923 р. — до нашого часу.

Третя церква фактично нічим не відрізнялася від своєї попередниці (другої церкви). Досвідчені майстри повністю відтворили її розміри, повторили форму та стиль. Лише фундамент вівтарної частини храму «відсунули» на один метр на захід, щоб не будувати нову церкву на старому обгорілому мурі. Покрили її не ґонтами, а цинковою бляхою. Бічні стіни-фронтони зашалювали покрівельною дошкою.

image006Біля церкви розташована двоярусна дзвіниця, котра уціліла при пожежі 1923 р. Ймовірніше за все, дзвіницю збудували з протесів, що формували стіни найстарішої церкви Яворова, тієї самої «малої» церкви. Освятили щойно збудований храм Божий восени 1926 р. — на Богородицю. Церемонію і акт освячення здійснив архієпископ Станіславський Григорій Хомишин, який замінив на цій кафедрі митрополита Андрея Шептицькогого. Віддаючи шану колишній святині, посвяченій в честь Зішестя Святого Духа і передчасно знищеній вогнем, яворівська громада з однаковим духовним піднесення і благоговінням упродовж дев’яносто років урочисто святкує два храмові дні: на Зелені свята (в День Святого Духа) та на Другу Богородицю (День Різдва Пресвятої Богородиці). Отже, яворівським ґаздам довелося тричі будувати церкву. Такою виявилася Воля Божа. Такою є історична доля і недоля їхньої святині.image005

Як і колись, сучасний величний храм «Пресвятої Тройці», будучи зорієнтований Вівтарем на схід, він ніби застиг у повітрі для того, щоб постійно нагадувати нам про наше славне й водночас драматичне минуле. Вознісшись над крутою скелею-кручею посеред села, він не покидає землю для того, щоб вселяти в наші серця надію та віру у завтрашній день і єдність з Творцем. Стоячи непохитно на міцному фундаменті, він тягнеться у небесну блакить, щоб гриміти звідти, немов пророк Ілля, закликаючи всіх до єдності і покаяння. Ставши посеред села, він мов Ноїв ковчег, який застиг на морській хвилі, щоб нагадати для чого Син Божий Приходив у світ і для чого Дух Святий Зійшов на на апостолів.

ЖИТТЄПИСИ ДУШПАСТИРІВ ЯВОРІВСЬКОЇ ГРОМАДИ

Зайве буде доводити, що на динаміку розвитку церковно-релігійного та духовно-культурного життя Яворівської громади найбільше впливали її душпастирі.

image007Між тим, сьогодні доволі складно достеменно, а тим паче пропорційно описати умови та специфіку їхнього душпастирського служіння, як і повністю відтворити їх пріснопам’ятні імена. На це є низка об’єктивних і суб’єктивних причин, головна з яких полягає в тому, що Яворівська парафія спочатку була «дочірньою», а це означає, що її обслуговував настоятель якоїсь кіріяльної (матірної) церкви. Отже, однозначно стверджувати, хто був першим настоятелем церкви в Яворові не приходиться, хоча в окремих документах згадуються отці Никорич та Царевич.

Водночас більш-менш усталені свідчення про Яворівських парохів дослідники відносять до першої чверті ХІХ ст. Можемо стверджувати, що село уже тоді динамічно розвивалося, адже, якщо було б інакше, то навряд чи захотів би служити у Яворові майбутній адміністратор Косівського деканату отець Іван Кобринський (1805 — 1869 рр.), який служив у с. Мокалівка (у 30-х роках XX cт. приєднали до Косова) і зараз обслуговував Яворівську паству. Виходить, що він мав резиденцію і у Косові, і в Яворові. У нас немає сумнівів, що отець І. Кобринський — це той «український священик», про якого згадував Я. Головацький. Адже етнограф відвідав село 1839 р., а отець Іван, як парох Яворівської церкви, значиться у диптихах уже з 1838 р. Похований отець Іван на сільському цвинтарі.

image008Із 1869 і до 1902 р. настоятелем Яворівської церкви був о. Іполит Окуневський — зять о. Івана Кобринського. Парафію на Гуцульщині успадкував не одразу. У 1857 р. його висвяти у духовний сан і зразу ж скерували на парафію у с. Радівці (тепер Сучавський повіт, Румунія). Там у нього з Теклею Кобринською народилося шестеро дітей (Теофіл, Ярослав, Емілія, Наталя, Ольга та Іполит). Однак росли і виховувалися вони в Яворові у дідуся — о. Івана Кобринського. Тут пройшло їхнє шкільне дитинство і юність, звідси пішов у світ, і справді, у велике та далеке плавання адмірал Ярослав Окуневський, який прославився тим, що творив українську морську піхоту і був провідним лікарем цісарського флоту, звідси полинула, сколихнувши музичний світ, жива і духовно наснажена мелодика Ольги Окуневської — здібної учениці Миколи Лисенка, яка стала відомою в світі піаністкою з Гуцульщини. Мабуть, за це отець Іполит так щиро любив Яворівську землю і так ревно служив тим, хто її населяв і формував місцеву церковну громаду. Помер отець Іполит у Яворові на шістдесят восьмому році життя і похований на сільському кладовищі.

Після пароха Іполита парафією опікувався отець Іван Донигевич (1902 — 1904 рр.). Отримавши свячення в 1868 р. у духовний сан, його направили служити на Косівщину: спочатку у Соколівку Покутську (Город), а згодом — у Косів та Річку (1898 — 1902 рр.). У Яворові о. Іван прослужив лише два роки: 1904 р. його перевели у Верхній Ясенів, де він, прослуживши багато років, спочив у Бозі. Похований на цвинтарі при Святотроїцькій церкві в селі Верхній Ясенів.

image009Майже чверть ХХ ст. в нашому селі прослужив Михайло Бабяк. Про нього маємо скупі відомості, однак відомо, що він належав до москвофільського крила греко-католицьких священиків. Але це теж ще належить дослідити.

Після отця Михайла парохом Яворова був Микола Дрогомерецький (1925 — 1946 рр.). У священичий сан Миколу висвятили одразу ж після завершення навчання на Богословському відділі Станіславського дієцезіяльного ліцею 1913 року. Спочатку він служив у селах Нижнів і Товмач (1913 — 1914 рр.), а згодом на Старому Косові. 1925 р. о. Миколі доручили ще й Яворівську парафію, де він прослужив до свого останнього подиху.

image010Парох села значну увагу приділяв розвитку шкільної освіти. Він відіграв ключову роль у становленні як педагога своєї племінниці Марії Турчинської, котра тривалий час учителювала у Яворівській школі і залишила по собі добру згадку серед освітян та учнів. Так само добрим словом згадують старожили свого душпастиря, а між тим охоче розповідають і про його неабияку ґаздівську вдачу. Ба й справді, адже отець Микола — чи не єдиний на той час священик, який мав величезні земельні володіння більше 30 гектарів, 24 з яких займали пасовища та сінокіс (присілок Терношори) і більше чотирьох гектарів — орної землі (в ділянці, де тепер новий сільський цвинтар і уздовж Вірменської «вулиці»), а також багато худоби, зокрема, 5 корів та пару коней, прислугу і найманих робітників. З цього він сплачував податки у церковну казну Галицької Митрополії (утворена 1807 р. Папою Пієм VII з центром у Львові) на утримання сиротинців, шпиталів, шкіл, пенсійного забезпечення духовенства, на розвиток видавничої справи, просвітництво.

Загалом на долю отця Миколи випали важкі випробування: Друга Світова війна, боротьба сталінського режиму проти релігії, а надто ж діяльності УГКЦ у Східній Галичині. Щоправда, стати свідком її брутальної ліквідації на Львівському псевдо соборі 1946 р. пароху не судилося. За офіційною версією, отець помер від запалення легень у Косівській районній лікарні. Похований на Старокосівському цвинтарі, а його дружина — у Яворові. Залишившись вдовою, вона не захотіла переїхати кудись до своєї рідні, а жила в помешканні Михайла Пуцарука, що також засвідчує велику прихильність і шанобливе ставлення жителів села до світлої пам’яті свого душпастиря.

image011Далі у Яворові нетривалий час служив отець Іван Ільницький, залишаючись при цьому настоятелем церкви Зішестя Святого Духа у Соколівці. За його священичого служіння було освячено місце під новий цвинтар (старий знаходився вздовж дороги з правого боку, як їхати із села в напрямку Косова).

У 50-ті роки ХХ ст., а це — особливий період в історії не лише Яворівської парафії, а й усієї Української Церкви, оскільки він був характерний тотальним наступом на нашу національну духовно-релігійну ідентичність.

Тоді у Яворів поставили отця Мирона Саса-Жураківського (помер у жовтні 2014 р.). Відомо, що отець Мирон згодом служив у с. Криворівня і зажив собі там доброї слави. Ось, як про нього часто відгукується теперішній настоятель церкви отець Іван Рибарук: «Хрест боротьби разом з парафіянами ніс і парох села в 1960-х роках Мирон Сас-Жураківський». Прикметно також і те, що при ньому дияконом служив гнаний і переслідуваний владою майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України, блаженної пам’яті і вічного спокою, Володимир (Романюк).

Після отця Мирона у Яворові служив Степан Сірак (1969 — 1972 рр.), якого у звичний для того часу спосіб, видворила з тамтешньої парафії партійна номенклатура, влаштувавши на його місце отця Андрія Яцьківа (1972 — 1975 рр.). Він був військовим і давно довів свою вірність партійному курсу, ставши надійним виконавцем завдань компартійної номенклатури. До того, як перейти до Яворова, цей отець служив у с. Вербовець, що на Косівщині.

дмитро-близнюкОтця Андрія замінив Дмитро Близнюк (служив не цілий рік). Йому допомагав отець Володимир Братик (здебільшого це зводилося до виконання треб і обрядів). На цьому, фактично, завершилася «мачушина» опіка над Яворівською паствою.

Духовно-релігійне піднесення та відновлення справжньої душпастирської опіки над вірянами Яворівської громади припадає на 70–90-ті роки ХХ ст. Це — час активного парафіяльного служіння отця Степана Губерната (1976–1997 рр.). І хоча Службу Божу поважний отець звершував тоді не кожної неділі, однак він ніколи не поривав духовного зв’язку з увіреною йому паствою. Прихід о. Степана у Яворів ознаменував новий етап у розвитку суспільно-релігійного та церковнопарафіяльного життя села: почалася активна робота з покращення благоустрою сільського цвинтаря, території навколо храму, перекриття та оздоблення церкви. Тоді відбувся сільський плебісцит щодо розширення меж цвинтаря. Чимало зусиль докладав отець Степан і для релігійно-культурного просвітництва. Ще більше зробив отець для самої церковної споруди: її заново розписали, оббили щедро вичеканеною бляхою старі фронтони, перекрили алюмінієвими листами верхи храму.

image012 Усвідомлюючи потребу у підготовці молодих високоосвічених духовних кадрів, о. Степан рекомендував на навчання на Богословське відділення КДА при Чернівецькому національному університеті прихожанина Яворівської парафії Миколу Шкрібляка, який сьогодні є доктором філософських наук, завідувач кафедри культурології, релігієзнавства та теології, заступником декана, де навчаються майбутні душпастирі, філософи й релігієзнавці.

Проте чи не найбільшою заслугою отця С. Губерната є те, що йому вдалося зберегти Яворівську громаду цілою і єдиною тоді, коли більшість парафій Гуцульщини опинилися перед дилемою конфесійно-юрисдикційного самовизначення. Завдяки його далекоглядній позиції, підтримці церковних братчиків, а також високій національній церковно-релігійній свідомості жителів села, церковна громада, вийшовши із структури Московського Патріархату, стала на шлях автокефалії, а отже, повернулася в лоно Української Православної Церкви Київського Патріархату — Церкви, яка є прямою спадкоємицею древньої Київської Митрополії, приєднаної 1686 р. в антиканонічний спосіб (шляхом політичного шантажу, маніпуляцій і симонії) до структур Російської Православної Церкви.

image013У лютому 1998 р. Яворівська церква перестала бути дочірньою парафією й отримала окремого священика — отця Василя Іванюка. З того часу її розвиток стає не менш динамічним, а історичний літопис парафії — колоритнішим і багатшим на цікаві та змістовні події, що визначають сучасний стан і перспективи духовно-культурного та суспільного життя громади. Служіння отця Василя — гідне подиву і заслуговує на ґрунтовне об’єктивне висвітлення, але тут ми зупиняємося лише на окремих найяскравіших його фрагментах. Молодий та енергійний священик наряду із Богослужінням, активно займається просвітництвом і дбає про благоустрій парафії та збереження церкви. Тісно співпрацюючи зі школою, дбає у виховання сільської молоді у християнському дусі.

За роки його служіння о. Василя богобоязні парафіяни збудували у Яворові понад два десятки каплиць та встановили (відновили) близько десятка придорожніх хрестів, в тому числі й на найвіддаленіших кутках і закутках нашого мальовничого й розкинутого по багатьох крутих гірських хребтах села. В результаті спільних зусиль громади, на церковному подвір’ї з’явилася нова брама-дзвіниця — справжня гордість і велична окраса архітектурного ансамблю церковного комплексу, — збудована на щедрі пожертвування Яворівських ґаздів та офіродавців і меценатів — родом з цього села..

image015 Загалом, історія парафіяльного життя Яворова, душпастирського служіння її парохів, діяльність церковних братчиків і сестриць, співпраця настоятелів місцевої церкви з школою та багатьма іншими культурно-просітницькими установами, що діють у селі, а також вплив церковно-апарфіяльного чинника на духовне відродження Яворівської громади — це вагома складова і ядро всього процесу духовного становлення та розвитку цього мальовничого села на Гуцульщині, села з славними мистецькими традиціями, що, передаючись з покоління в покоління, щедро збагачують культуру цього унікального етнографічного регіону дивовижними витворами народних умільців.

Зайвим буде доводити, що її так важливо знати та ретельно досліджувати, а головне — плекати, аби черпати з неї приклади і вчитися торувати власний життєвий та творчий шлях, гідний пам’яті тих, хто зробив це село і його духовно-культурну атмосферу такими, якими їх знають не лише в Україні, а й по цілому світі. Знають, милуються і не перестають дивуватися!image014

РЕЛІГІЙНІ ОБРЯДИ І ТРАДИЦІЇ

Хрещення — смерть для всього гріховного і негідного, нове народження в житті, де є Бог і його благодать. Для цього дуже важливого кроку необхідні воля і бажання батьків новонародженого. Адже обряд хрещення проходить в перші дні життя дитини. Відповідальність перед Богом за життя і поведінку дитини беруть на себе хресні (духовні) батьки. Обирають «хресних» батьків «біологічні» батьки, які покладають і довіряють виховання своєї дитини на обраних.

image016У нашому селі «хресними» батьками можуть бути кілька пар. Але за народним звичаєм найбільшу відповідальність несуть старші хресні батьки (старші куми — нанашко і нанашка), які є одними з найближчих родичів чи друзів батьків новонародженого. На Гуцульщині кажуть: «Кулешу на вогні лиши, а дитину у хрест ввести піди».

Вінчання — це багатовікова традиція, яка виникла задовго до громадянської реєстрації шлюбу.Обряд вінчання відноситься до 7 таїнств, через які передається невидимим чином благодать святого духа людині. За християнським обрядом і традицією проходить попередня підготовка до вінчання. У святому храмі священик читає заповіді (3 рази), (ніби повідомляє чи попереджає вірян про те, що хочуть взяти шлюб ті чи інші молоді люди). Потім перед вінчанням «молодий» і «молода» ідуть до сповіді. Вінчання молодих у церкві проводиться за всіма канонами релігійного православного обряду.image017

Виходячи з гостями з церкви подружню пару «посипають» пшеницею, цукерками (щоб жилося молодим солодко та в багатстві). Також на подвір’ї ділять (розламують) калач молодого і калач молодої. Хто з молодят більше відламає, той і буде «старшим» у сім’ї. А потім розламаними калачами пригощають усіх гостей.

У порівнянні з іншими обрядами, обряд похорону більш консервативний. Дотримання ритуальних дій здавна важалося важливим для життя душі у загробному світі (найперше — це молитва, «подавники», «задушні миски», «простибиги»).

image018В день похорону рідні роздають «простибиги» рідним, близьким, сусідам, друзям і всім присутнім за упокій душі спочилого, говорячи: «Най Бог прийме перед … душі», а ті, хто отримує «простибиги», відповідають: «Най Бог прийме перед … душі».

У нашому селі важливим моментом є те, що треба, як кажуть, «дати простибиг шош з маржини (вівцю, телятко…), аби на тому світі покійник мав цей дар, і аби ничьо з маржини у роду ни видпало».

Різдвяні свята — це найбільш культовий і урочистий для гуцулів зимовий цикл ритуальних дійств. Найбільш важливого значення приділяється Святвечору, а кутя з давніх-давен вважається основною обрядовою стравою. На Святвечір, за традицією, всі члени родини мали бути вдома: хто спізнюється, той «цілий рік блукає поза хатою». Першими сповісниками народження Христа є діти, які починають колядувати з першою зіркою на небі. Наступає Різдво Христове — одне із з найвеличніших празників святкового календаря, яким власне започатковується рік. Новий рік відзначається 14 січня на свято святого Василія, а напередодні — день преподобної Маланії, і тому його в народі називають «маланкою». Господарі готують другу обрядову кутю — щедру. Звечора і до півночі обходили оселі щедрувальники та «маланка» в чудернацьких костюмах.

image019Водохреще, Йордана — це третє і завершальне свято різдвяно-новорічного циклу. Напередодні Йордану, як і на Святвечір, влаштовують «пісну» вечерю з посвяченою водою. Ранком у церкві відбувається Богослужіння, після якого парафіяни з процесією йдуть до визна ченого місця на річці, де заздалегідь вирубують з льоду хрест, каплички, дзвіницю. В центрі за престолом — три хрести, поруч з ними ялинки, прибрані яскравими прикрасами, хвоєю, гірляндами. Ошатною є огорожа з льодяних стовпів. Це є справжнє диво, приваблива зимова казка. Священник освячує воду в ополонці, вирубаній у вигляді хреста, та в збаночках, глечиках парафіян. Хто має бажання, занурюється в ополонку. Свячена вода зцілює всі хвороби, має чудодійну силу. Подібне створити під силу саме яворівським майстрам, їхньому хисту, фантазії. Жителі навколишніх сіл і гості мають змогу кілька тижнів милуватися льодяною красою.

У Яворові, як і на Гуцульщині загалом, збереглися давні звичаї і традиції святкування Великодніх свят. Великодний цикл свят починається Вербною (бечковою) неділею. У цей день прочани освячують в церкві гілочки верби, а при поверненні додому злегка «б»ють» домашніх членів родини, примовляючи «не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень».

Останній тиждень перед Великоднем називаться Страсним тижнем — це останній тиждень Великого посту. У страсний тиждень згадується Таємна Вечеря, страждання, розп’яття і поховання Ісуса Христа. Особливо важливими вважаються останні три дні перед Великоднем — Великі четвер, п’ятниця та субота.

image020Страстний четвер ще називають Чистим. В цей день, ще з давніх-давен і до сьогодні діти зранку ходять до родичів, сусідів, хресних батьків по кукуци. Кукуци — це булочки, які разом з писанкою давали дітям як гостинці, а тепер діточок пригощають різноманітними солодощами. Також у четвер господині традиційно випікають паски. В Страстну п’ятницю — у день страдницької смерті розп’ятого Христа всі люди йдуть до церкви, щоб вклонитися Святій Плащаниці. Три дні і три ночі церква відчинена для парафіян у храмі проводять нічні чергування. Великодня субота — останній день Великого посту і підготовки до свята.

Традийно на Великодню святкову літургію до церкви вирушає вся гуцульська сім’я, святково одягнена в традиційний гуцульський стрий. Голова сім’ї несе великодній кошик вкритий вишитим рушником, який ще звечора наповнила наїдками для освячення та святково прикрасила господиня. У велкодному кошику кожен продукт щось символізує та означає. Обов’язково у кошик кладуть паску, писанки, яйця, масло, сир, шинку, сало, кільце ковбаси, хрін, сіль і свічку.
Великдень — це сімейне свято і тому навіть родичі, які проживають далеко, намагаються в цей день побувати на богослужіннях і повернутися додому.

«Христос воскрес!», «Воістину воскрес» — лунає на світанку. Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски, писанки та все, принесене в прикрашених кошиках. Після богослужіння люди поспішають додому — до сім’ї, родини, особливо якщо вдома з нетерпінням чекають свяченого старенькі й хворі, найменші дітки.

Великодній тиждень — Світлий тиждень. А закінчується він Провідною неділею. Це день відвідин померлих. Майже всі родичі тих, хто відійшов у вічність, збираються на цвинтарі, щоб згадати рідних, які відійшли у вічність.

image021Для нашого села Зелені свята — храмове свято. Саме в Зелений Понеділок освячена наша церква Пресвятої тройці. І з тих пір щорічно жителі Яворова і навколишніх сіл збираються на божественну літургію в храмі. Храмову радість розділяють з ними настоятелі інших парафій. Урочиста літургія завершується освяченням води і парафіяни разом з гостями йдуть по своїх домівках «храмувати». У другій половині дня сільська громада організовує в центрі села великий святковий концерт і масові гуляння.
До храмового свята ретельно готуються всі мешканці села: наводять лад біля своїх обійсть, готують різноманітні смачні наїдки, «закосичують» гілками явора свої домівки, ворота, тикають гілки на городі, несуть їх на могили померлих родичів.

Велике торжество не залишає нікого байдужим. Всі одягають свої найкращі і найулюбленіші вишиванки і ходять в гості до своїх рідних, друзів, знайомих. Адже Зіслання Святого Духа — день народження нашої церкви-матері.

Різдво Пресвятої Богородиці святкують 21 вересня, як день, коли почали здійснюватися заходи Божі щодо спасіння роду людського. Різдво Пресвятої Богородиці, християнське свято, в Православній Церкві входить в число Богородичних двонадесятих свят, з нього починається річне коло церковних свят.

Для Яворова — це друге храмове свято. В церкві відправляється урочисте Богослужіння, запрошуються священики із сусідніх парафій, освячується вода. Парафіяни йдуть до церкви в святковому гуцульському одязі.

ЦЕРКВА І ШКОЛА

image022У дорадянський час школа була тісно пов’язана з церквою. Діти відвідували богослужіння, священик у школі навчав дітей релігії. За комуністичного режиму школа була відокремлена від церкви. У незалежній Україні згідно Конституції України школа залишилась світською, але розпочалась співпраця школи і церкви. Діти стали відвідувати богослужіння в церкві. У школах запровадили вивчення предмета «Християнська етика».

З ініціативи директора школи Петра Лосюка колектив школи при підтримці священиків Степана Губерната і Василя Іванюка провели в селі вагомі заходи з національно-релігійного відродження. Так, у грудні 1991 року відновили пам’ятний хрест «Воля», який був встановлений на честь скасування кріпосного права. На Хресті напис: «1948 Воля 1991». В урочистостях з нагоди 300-річчя першої писемної згадки про Яворів після літургії і освячення о. Степаном пам’ятного знака на горі Стоянів з написом: «Жителям села, учасникам опришківського руху, на честь 300-річчя Яворова. 1994 рік» на концерті в школі був присутній владика Коломийсько-Косівської єпархії Іоан та духовенство району. На будинку Окуневських на присілку Широкий, в якому до кінця свого життя проживала дочка о. Іполита Ольга Окуневська, відома піаністка, встановили меморіальну дошку. У 2010 році широко відзначили 150-річчя з дня народження сина о. Іполита Ярослава Окуневського, адмірала флоту Австро-Угорщини. На урочистості з Відня приїжджав його внук Егон Бальцер.

image023У школі обладнано кімнату духовності. Отець Василь Іванюк бере активну участь у вихованні школярів у дусі християнської моралі. Щороку посвячує першокласників у шкільне життя, а для випускників 11 класу перед випускним вечором відправляє в Храмі Божому молебен та посвячує їх у самостійне життя.

Учні беруть активну участь у релігійних святах і обрядах. На Святий вечір колядують у кожного господаря села, а ввечері напередодні свята Василія вітає мешканців Яворова з Новим роком чудернацька маланка.

САКРАЛЬНІСТЬ У ВИРОБАХ ЯВОРІВСЬКИХ МИТЦІВ

image024Народне мистецтво Гуцульщини, як складова великої української культури, яскраво засвідчує глибинну народну традицію. Коли в народі струменить потужна вікова традиція, то це говорить її прадавня культура, джерелом якої і є народне мистецтво. Дух прадідівської культури дотепер утримує високий рівень творчої самобутності Гуцульщини.

Найдавнішими пам’ятками різьби по дереву є ручні хрести. У Львівському музеї етнографії та художнього промислу зберігається хрест ХVІ ст. Цікаво, що на ньому нанесено мотиви плоскої різьби, які ще й досі вживаються на Гуцульщині і які мають назви «кривульки» та «шнурочки». На деяких хрестах цього часу, що походять з різних місцевостей західних земель України, зустрічаються мотиви геометричних форм, які вживають тепер у гуцульській різьбі.image025

Все це переконливо свідчить, що так звана гуцульська різьба на дереві постала давно на Гуцульщині, а згодом саме тут розвинулась і сформувалась як вид високохудожнього оздоблення дерев’яних виробів.

Яскравим проявом народних талантів Гуцульщини став осередок художнього різьблення у Яворові, який був започаткований видатним майстром, основоположником гуцульської різьби на дереві Юрієм Шкрібляком. Його справу продовжили сини Василь, Микола і Федір, онуки — Заслужені майстри народної творчості України Юрій і Семен Корпанюки, Дмитро Федорович Шкрібляк, правнук — Василь Семенович Корпанюк. Саме ці яскраві особистості сформували яворівську школу гуцульської різьби.

image026Серед величезного творчого доробку династії Шкрібляків-Корпанюків є предмети церковного призначення: патериці, хрести процесійні, настінні, напрестольні, ручні, свічники-трійці. Знаковим виробом є митрополичий жезл, створений Миколою Шкірбляком на початку ХХ ст.

Тож сьогодні ми можемо переконливо стверджувати, що народне мистецтво не тільки самобутнє, неповторне явище, а воно є найбільшим скарбом народу. В ньому закодована наша багата історія, культурно-історична, духовна спадщина, яка не переривалася ніколи аж до сьогодення.

ЯВОРІВСЬКІ МАЙСТРИ — БУДІВНИЧІ ЦЕРКОВ

image027Гуцульські майстри-будівничі найбільш розкрили свої вміння, творчу фантазію та індивідуальну майстерність в дерев’яній церковній архітектурі. Ця професія була в пошані на Гуцульщині. У селі Яворові виникли цілі династії майстрів, яких запрошували для будівництва церков не тільки в Галичині, а й на Буковині. А майстер Лесь Ковбчук (кін. ХІХ — поч. ХХ ст.). був нагороджений срібною медаллю за спорудження дерев’яної церкви в експозиції Крайової виставки у Львові в 1894 році, а у 1926р. за проектом Тадея Врубеля збудував церкву в с. Трофанівці. Брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці в Яворові. А керував будівництвом нової церкви після пожежі Дмитро Бучук (1860–1938), який збудував понад 30 церков, дзвіниць та каплиць на Гуцульщині та Покутті.

У літературі згадується церква в Яворові (1865р.), в якій на одному чотирибічнику посаджений один восьмибічник (Домашевський В. Історія Гуцульщини, 1999. — Т.IV). Там же подаються відомості про інших яворівських майстрів-будівничих церков: Бучук Лукин (ХІХ ст.) — у 1882р. звів церкву в м. Долині; Гасюк Василь сер. ХІХ ст.) — будував 1852р. церкву св. Трійці в Товмачику; Гондурак Дмитро (др.пол. ХІХ ст.) — брав участь як помічник майстра Костриюка у будові хат та ремонті церков у Яворові, Буківці, Тюдові; Копельчук Петро (кін. ХІХ — поч. ХХ ст.) — збудував у 1901–1902рр. церкву св. Михаїла у с. Заланові; Копельчук Федір (сер. ХІХ ст. — 1939) — збудував у 1922–1925рр. церкву св. Михаїла в Ланчині; Костриюк Михайло (др. пол. ХІХ ст.) — збудував багато хат (відома ґражда 1883р. в Буківці), а також ремонтував церкви у Яворові, Буківці Тюдові; Костриюк Дмитро (др. пол. ХІХ ст.) — збудував церкву св. Михаїла в Печиніжині. Зберігся контракт від 20 жовтня 1868р. між майстром і громадою Печиніжина. У контракті зазначалось, що майстер «зобов’язується чисто і гладко збудувати церкву з громадського матеріалу своїми людьми за добровільну угоду в сумі 1200 золотих на зразок церкви у Великому Ключеві…». Цікаво, що майстер обумовив «сам проводити будову», а старшим браттям і війтові вільно було тільки спостерігати за будовою. Ця церква освячена 1871 року. Він же 1864 року збудував п’ятиверху церкву Успіння Богородиці у Княждворі.image028

У ХІХ ст. в Яворові, як і в інших селах Гуцульщини, було збудовано багато каплиць. За комуністичного режиму в другій половині ХХ ст. всі каплиці були знищені.

За час незалежності України в Яворові збудовано більше двох десятків каплиць та пам’ятних хрестів.

 

Упорядник — В. Лосюк
Історія створення церкви та життєпис душпастирів — М. Шкрібляк
Релігійні обряди та співпраця церкви з школою — П.Лосюк
Сакральне мистецтво у роботах народних митців Яворова — В. Корпанюк
Яворівські будівничі церков — В.Лосюк

Share

One thought on “Духовно-церковне життя села Яворів

  • Аліна

    (11.07.2016 - 23:41)

    Дякуємо настоятелю церкви Пресвятої Трійці о. Василю і парафіянам (зокрема чудовій родині Грималюків) за теплий і дружній прийом бучанських паломників

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *