Барвисте диво

Протягом багатьох століть існує на Гуцульщині, зокрема у селі Яворові, такий уклад життя, де, займаючись скотарством, горяни вирощують овець, а після їх стрижки використовують вовну для виготовлення ліжників та інших виробів.

Ліжник — це ткане вовняне покривало з двосторонньою ворсовою поверхнею. Ліжники були в кожній гуцульській оселі і використовувались для домашнього вжитку (на ліжнику спали і ліжником накривались). Гуцули переконались і в лікувальних можливостях ліжника.

В давнину ліжники були переважно саморідні, тобто, природних кольорів вовни (білі, сірі, чорні). Згодом стали розробляти різні композиції з цих кольорів, а ще пізніше почали фарбувати пряжу, що урізноманітнило варіанти візерунків. Поєднання традицій та інновацій перетворили ліжник на мистецький витвір. Кожна дівчина з дитинства переймала секрети ліжникарського ремесла, які передавались від матерів та бабусь.

У Яворові започатковані щорічні пленери з ліжникарства, де учасниками є художники та мистецтвознавці із Києва, Львова, Івано-Франківська та із зарубжних країн. Яворівські майстрині почали втілювати різноманіття візерунків у своїх виробах. Відбувся справжній ренесанс гуцульського ліжника, а результатом такої співпраці стали щорічні вернісажі «Барвограй», які засвідчили, що Яворів став справжньою столицею ліжникарства, унікальним осередком цього народного промислу.

Процес виготовлення ліжника складний та довготривалий і не дивно, що це ремесло має родинний характер і передається з покоління в покоління. Спочатку вовну миють гарячою і полощуть холодною водою, сушать, а пізніше розчісують на ручних чесалках (граблях), а в теперішній час — на механічних чесалках. Наступний етап, який і досі не вдалося механізувати, це прядіння вовни веретеном, для чого готується куделя. Пряжа для ткання ліжника повинна бути не зовсім тонкою, злегка закрученою і не товстою. Готову пряжу мотають за допомогою мотовила в моташки, які при потребі фарбують в різний колір спеціальними фарбами, чи природними барвниками. Згодом пряжу мотають на руку в невеличкі за розміром мотки (гушки), які використовуються для ткання ліжника. Ткання проводять на спеціальному верстаті, виготовленого з дерева. Але для цього необхідно заздалегідь намотати на нього основу — тонку нитку, яку раніше також пряли вручну, а тепер — машинним способом. Щ Готову основу навивають І на верстат, але спочатку її потрібно закручувати (другати) на спеціальному пристрої та, використовуючи сновалку, розподілити на певну кількість ниток, на яких і витикають ліжник. У процесі ткання ліжника та залежно від складності візерунка використовують одночасно до 50 гушок.

Після ткання ліжник відтинають, а кінці основи (ву ріски) зав’язують і готовий і виріб відносять у валило — спеціальну гідротехнічну споруду на річці, в якій використовують природний потік води, який падає з певної висоти. У валилі ліжники кидають у водоворот, і там вони знаходяться протягом кількох годин, зменшуючись у розмірах і набуваючи вигляду готового виробу. Останній етап — це сушіння ліжника і його вичісування, для чого використовують спеціальну дротяну щітку (грабельку). Гуцули переконались, що ліжник зігріє і вилікує, а ще прикрасить вашу оселю.

Для збереження, відродження й розвитку народних художніх промислів створений Яворівський центр народного мистецтва «Гуцульська ґражда». Центр популяризує народне мистецтво, залучаючи майстринь-ліжникарок для участі у виставках, проводить мистецькі заходи, зокрема вернісаж гуцульських ліжників «Барвограй», розвиває етнотуризм. Центр видає друковану продукцію: часопис «Гуцульська ґражда», буклети, каталог «Барвисте диво», розміщує інформацію на цьому веб-сайті.

Василина Романчич, майстриня-ліжникарка.

«Гуцульський край», №19, 9.05.2014 року

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *