Яворівський фотоархів УПА: 15 років з часу віднайдення

24 червня 2014 року минуло п’ятнадцять років, як на обійсті родини Кіщуків (присілок Липний) у селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області наймолодшим її членом, тоді ще учнем місцевої школи Петром було віднайдено закопану під старою сушаркою скляну банку з 216-ма чорно-білими негативами, на яких зафіксовано вояків Української Повстанської Армії (УПА). Хлопець подбав, аби матеріал було збережено в цілості, а сільський дентист Василь Вепрук посприяв популяризації знахідки шляхом розмноження сюжетів і їх публікації в періодичній пресі, чим в основному займався автор цих рядків.

За сприяння багатьох осіб в Україні та за її межами, в першу чергу п.Вірослава Лобура, Ліги українців Канади, професора Любомира Луцюка, п.Олега Романишина, п.Ганни Іваницької-Бардин у львівському видавництві “Сполом” 2005-го року вийшла друком книга-альбом “Яворівський фотоархів УПА” (макет п.Богдана Ляльки), де було вміщено всі віднайдені Кіщуками сюжети, а також декілька світлин, які зберігала зв’язкова Василина Русинюк (Копчук), котрі в 1994-му році склали основу виставки оригінальної повстанської фотографії в м.Косові, організованої п.Дарією Кошак-“Христею”, а згодом забрані одним львівським дослідником до власного “архіву”. На той час вдалося встановити, що троє осіб, які фігурують на повстанських сюжетах ще живі, і вони подали обширні інформації про обставини появи тих світлин, розповіли про долі багатьох своїх побратимів (п.Василина Петріянчук-“Квітка”, п.Михайло Симчич-“Байда” та п.Іван Мельник-“Залізняк”), зокрема назвали імена і псевда багатьох повстанських фотографів, які оперували в ТВ-21 “Гуцульщина” і всі, як один, загинули в боях за волю України. Це, зокрема, Михайло Білінчук-“Хмара”, Іван Гаргат-“Липкевич”, Назарій Данилюк-“Перебийніс”, Михайло Кашуба-“Тряпка”, Іван Кулик-“Сірий”, жертовній праці яких завдячуємо збереженню зримих образів тих, хто воював у лавах УПА.

Виходу з друку вищеназваного книги-альбома передували декілька виставок світлин великого формату, виготовлених з повстанських негативів із застосуванням сучасної техніки. Першою з них була така акція у львівському Палаці мистецтв в травні-червні 2001-го року; виставку відвідали декілька тисяч зацікавлених осіб, в т.ч. й тодішній прем’єр-міністр України Анатолій Кінах. Виставка стала пересувною, і побувала в багатьох містах України – обласних і районних центрах, зокрема й столиці – Києві, де вона стала стаціонарною і експонується понині.

Старанний візуальний аналіз зображень повстанського “архіву” дозволив зробити висновок, що на 216 світлинах зафіксовано близько 310-320 осіб (розбіжність пояснюється тим, що зафіксовані в профіль не піддаються надійній осібній ідентифікації) – військовиків та цивільних, причому останні могли бути як задіяними в УПА, так і випадковими гостями постоїв. Незалежно від цього, кожен, хто зафіксований на повстанській світлині потенційно є носієм важливої інформації, наприклад того, де і за яких обставин знято даний сюжет. Виходячи з цього і враховуючи той факт, що від моменту фотографування до широкого оприлюднення повстанських світлин минуло щонайменше півстоліття, ми сприяли публікаціям сюжетів з яворівського “архіву” УПА всіма зацікавленими за умови, що в тих публікаціях буде вказуватися джерело їх походження. На жаль, більшість авторів, які використали фотографії з Яворова не дотримувалися цієї вимоги, а в деяких випадках навіть свідомо перекрутили факти, чим внесли хаос в процес можливої ідентифікації багатьох невідомих повстанців та цивільних осіб. Нехай це залишається на їхній совісті; називати імен не будемо, адже такі принципи засвідчують недобросовісність авторів у підході до висвітлення нашої непростої історії 40-50-х років ХХ-го століття. На превеликий жаль ситуація повторюється неоднократно у випадках віднайдення більших чи менших збірок ОУН-УПА, і лише Озернянський “архів” документів досі опубліковано в цілості. Що ж стосується світлин, то переважна більшість книг, в т.ч. й наукових та спеціалізованих видань (наприклад видавництва “Літопис УПА”) не практикує зазначати, з якого саме джерела походить той чи інший сюжет, використовуючи його найчастіше в якості “прикраси” текстової частини, або для збільшення об’єму написаного…

2007-го року в Канаді зусиллями професора Любомира Луцюка, редактора газети “Гомін України” п.Олега Романишина, Інституту українознавства в м.Оттава та видавництва “The Kashtan Press” на ангдійській мові вийшла ілюстрована книга-альбом “Their Just War” (“Їх справедлива війна”), в якій опубліковано кращі сюжети з Яворівського “архіву” та розлогий коментар до них. Таким чином два видання 2005 і 2007 років дали можливість значному колу зацікавлених осіб ознайомитися з “фотолітописом” ТВ-21 “Гуцульщина” (не лише в Україні, але й за кордоном) і долучитися до справи упізнання невідомих героїв.

Українське видання повстанського фотоархіву архіву (2005 рік)
Українське видання повстанського фотоархіву архіву (2005 рік)

 

Англомовне видання (Канада, 2007 рік)
Англомовне видання (Канада, 2007 рік)

За минулі 7-10 років з часу оприлюднення Яворівського фотоархіву УПА зібрано багато додаткових відомостей про зафіксованих там повстанців, чого ми не знали на момент виходу з друку вищезгаданих книг, а головне – надійно ідентифіковано ще 17 осіб, які в дотеперішніх публікаціях фігурують як “невідомі”. Таким чином є потреба у перевиданні книги-альбома з внесенням нових даних, як і покращення поліграфії за рахунок друку високоякісних сканів безпосередньо з негативів (на момент підготовки попередніх видань реалізувати такий проект не було технічної змоги).

Видання будь-якої книги чи альбома складається, як відомо, з трьох частин: 1) моніторингові дослідження доцільності видання (тобто чи існує соціальний запит на появу такої-то книги, і яким мав би бути її орієнтовний наклад; 2) підготовка макету видання (авторський текст, технічне і наукове редагування, коректура і т.д.; 3) нагромадження коштів на друк і сам друк. Пункти 1 і 2, як правило, «організовує» автор і вони можуть реалізовуватись послідовно-паралельно, а ось пошук коштів на видання – це, як правило, основний «головний біль» і автора, і видавця, бо ні перший, ні другий вільних коштів у 90% випадків не має.

Пропонуючи увазі шановних Читачів ідею перевидання “Яворівського фотоархіву УПА”, хотілось би почути їхню думку доцільності цього – тобто прошу кожного визначити: потрібна така книга чи ні з врахуванням соціально-політичної ситуації в Україні? Буду дуже вдячним.

Кілька слів про структуру нового видання. На мою думку воно повинно суттєво відрізнятися від попереднього, ідея якого полягала в оприлюдненні знахідки в повному обсязі за дещо сумбурною нумерацією сюжетів, умовно розділених на такі категорії: одиночні портрети, малі групи, великі групи, побут на постої, марші тощо без будь-якої хронології, оскільки на той момент вона була повністю невідома. В новому виданні світлини будуть розділені за сюжетним принципом і згруповані по чотирьох категоріях: 1) повністю ідентифіковані особи. Тут помимо фото зі знахідки будуть поміщені детальні біографічні дані й світлини, де повстанець зафіксований у цивільному житті, а також його найближчої родини; 2) сюжети з частковою ідентифікацією. Мета цього розділу – зорієнтувати пошуки (ідентифікації) у прив’язці до місця й часу фотографування, оскільки такі дані можуть посприяти пригадуванню якихось взаємин між підпільниками, а як наслідок – встановленню імені-псевда досі невідомого. Наведу приклад: у Яворові порівняно легко впізнали Федора Столащука (псевдонім “Лужок”). На кількох знімках він зафіксований разом зі старшим за себе повстанцем, який довгий час залишався невідомим, причому дехто помилково вважав того за “Недобитого” (в низці публікацій так і вказано). Але брат “Лужка” Андрій знав, що його родак був заступником кущового провідника й загинув у с.Шепіт. В звіті чекістів про цю операцію вказано: в результаті операції “убит бандит “Елак” и его жена”. За псевдом “Їлак” було встановлено ім’я загиблого: Дмитро Олексюк зі села Шешори. Родина останнього його легко впізнала і досі невідомому герою повернуто ім’я:

Дмитро Олексюк-“Їлак” (зліва) і Федір Столащук-“Лужок”. Фотографував, правдоподібно, Дмитро Білінчук-Хмара”; сюжет ЯА № 034 (фрагмент)
Дмитро Олексюк-“Їлак” (зліва) і Федір Столащук-“Лужок”. Фотографував, правдоподібно, Дмитро Білінчук-Хмара”; сюжет ЯА № 034 (фрагмент)

У третьому розділі планується помістити світлини з абсолютно невідомими повстанцями, але зазначенням (для яких це встановлено) часу і орієнтовного місця фотографування, а також того, хто саме знімав. Можливо така інформація сприятиме упізнанню невідомих на цих сюжетах. Крім того таке групування, на мою думку, буде зручним для тих читачів, яких більше цікавлять тематичні сюжети, а не порядкова нумерація – свого роду протокольне оформлення знахідки, обов’язкове з точки зору наукової систематики, але малопривабливе для широкого кола читачів.

Четвертий розділ – розповіді про тих, хто із зафіксованих на знімках вижили, і з якими мені поталанило поспілкуватися. Станом на осінь 2014 року таких було четверо; на даний час, на жаль, двоє уже відійшли у вічність, але спогади про те, за яких обставин відбувалося фотографування в умовах підпілля, записані з уст, так би мовити “об’єктів фіксації”, представляють особливий інтерес.

Для тестового ознайомлення пропоную по одному нарису з кожного розділу та вміщенням світлин високоякісного сканування, котрі, безумовно, набагато зручніші для упізнання невідомих. Очікую вашої оцінки проекту – з глибокою повагою: Василь Гуменюк, huwaswas@ i.ua

Само собою зрозуміло, що якби серед читачів виявилися такі, які мають змогу і готові підтримати проект фінансово, я би був радий і вдячний. Звичайно, це поки-що віддалена перспектива; деталі обговоримо в персональному спілкуванні.

А зараз – фрагменти планованого другого видання “Яворівського фотоархіву УПА”. Читайте, оцінюйте, критикуйте і пропонуйте способи покращення викладу матеріалу.

Іван Шведюк-“Сірко” (фрагмент із розділу І)

Світлина, яка зафіксувала Івана Шведюка-“Сірка” з села Город Косівського району Івано-Франківської області була відома задовго до віднайдення Яворівського архіву. У різних публікаціях вона підписана що це – “надрайонний провідник ОУН Косівщини”, однак ретельні дослідження не підтверджують такого рангу “Сірка”. За всіма даними Іван Шведюк (Савкунів) хоча і був членом ОУН ще з передвоєнного часу, у підпіллі займався питаннями постачання медикаментів, зброї та іншого спорядження для підрозділів УПА, тобто виконував обов’язки інтенданта.

Іван Шведюк-“Сірко” Світлина зафіксована імовірно навесні 1946 р. Фотографував, правдоподібно, Дмитро Білінчук-Хмара”; сюжет ЯА № 001
Іван Шведюк-“Сірко”
Світлина зафіксована імовірно навесні 1946 р.
Фотографував, правдоподібно, Дмитро Білінчук-Хмара”;
сюжет ЯА № 001

Такі функції, як правило, покладалися на станичних, але ці особи були здебільшого легалізованими і не могли оперативно реагувати на швидкі потреби підпілля (наприклад, під час боїв). Очевидно у віданні “Сірка” знаходилися ретельно законспіровані склади всього необхідного для повсякденного функціонування партизанських формувань повстанців, і це спричинило плутанину у визначенні його рангу в ОУН чи УПА. Зрештою, жодна з дотеперішніх публікацій не торкається деталей біографії Івана Васильовича Шведюка, а лише констатує, що він “загинув у рідному селі в 1951 р.”

Помимо наведеної тут світлини, “Сірко” зафіксований у Яворівському архіві ще тричі (сюжети №№ 200, 201 і 202), а його членство в ОУН у передвоєнний час (30-ті роки) підтвердив п.Іван Кабин з Косова – багатолітній політв’язень, заарештований 1940 р. під час проходження військової служби в лавах “красной армии” за інформацією, яка поступила з місцевого НКВД про належність І.Кабина до ОУН та організації “Каменярі”. Враховуючи поважний вік “Сірка” (народжений 1898 р.), можна припускати, що він вступив до Організації ще у перші роки її становлення, отож як член ОУН з багатолітнім стажем користувався значним авторитетом серед побратимів і був якщо не фактичним, то “моральним” провідником у Косівському районі (чи надрайоні). Одружений, батько двох дочок, він не порахувався з небезпекою, яка загрожувала і йому, і родині, до кінця залишився вірним присязі й героїчно загинув наприкінці серпня 1951 року. Місце постою “Сірка” в урочищі Чігірки, звичайно ж, видав зрадник (це була одна жінка, нині вже покійна)…

Іван Шведюк-“Сірко” (крайній справа) з групою побратимів Світлина зафіксована, імовірно, навесні 1946 р. Фото Дмитра Білінчука-“Хмари”; сюжет ЯА № 201
Іван Шведюк-“Сірко” (крайній справа) з групою побратимів
Світлина зафіксована, імовірно, навесні 1946 р.
Фото Дмитра Білінчука-“Хмари”; сюжет ЯА № 201

Драматично склалася і доля родини Івана Шведюка. Дружина Марія з матір’ю і молодшою дочкою Нусею від осені 1944 року переховувалася в селі Снідавка. Там захворіла на тиф, померла і похована. Старша ж дочка Ярослава на той час вже була заміжньою, виховувала синочка Богдана (народився 22.01.1944), а її чоловік – Іван Миколайович Лелет (з Города) перебував у лавах УПА як стрілець “Крига” (згодом він стане кущовим провідником і загине 25 червня 1952 року в урочищі Лебедин поблизу с.Шешори внаслідок зради “Кірова”).

Марія Шведюк, дружина “Cірка» Померла і похована в с.Снідавка
Марія Шведюк, дружина “Cірка»
Померла і похована в с.Снідавка

В другій половині 1945 р. дочки “Сірка” – Ярослава з сином та Нуся легалізувалися і проживали на окраїні Косова. Звичайно ж, в НКВД знали, що вони – дочки повстанця, але не поспішали з репресивними заходами, тримаючи в якості такої собі “приманки” і сподіваючись захопити “Сірка” або “Кригу”, а коли вдасться – то й обох. Інформація, що їхній будинок, та й вони самі перебувають під постійним наглядом, не була секретом і для сестер. Тим не менше, дотримуючись строгих правил конспірації, вони неоднократно зустрічалися з батьком і чоловіком. Зрозумівши, що блокада будинку результатів не дає, восени 1947-го комуністична влада вирішила депортувати сестер подалі з України.

…Тієї пори на Гуцульщині випав небувалий сніг, і багато хто, перебуваючи на нелегальному становищі порахував за доцільне повернутися до рідних домівок з надією, що в таку негоду власті не зможуть вдатися до репресій. Однак сталося протилежне: саме в ті заметілі практично вся Косівщина була блокована військами і захоплених зненацька “неугодних” турмами гнали до збірних пунктів, а звідти – світ за очі. Якимось чудом Ярослава довідалася про висилку і наказала Нусі: “Втікай!” Лише їй відомими стежками, де по пояс, а де і по груди в снігу, молодша дочка “Сірка” добралася до свого вуйка і заховалася на горищі. Її, на щастя, там не шукали. Зате Ярославу з дитиною на довгі роки запроторили до Казахстану – в горезвісну Караганду. Лише через десять з гаком років, коли син підросте і буде призваний до лав совєтської армії, старша дочка Івана Шведюка повернеться до рідного села та після багатьох митарств і завдяки солідному хабареві дістане дозвіл на прописку та проживання в Городі…

Ярослава Лелет-Шведюк з сином Богданом Караганда, 27.05.1951 р.
Ярослава Лелет-Шведюк з сином Богданом
Караганда, 27.05.1951 р.

Нуся ж, перечекавши деякий час після завершення епопеї масових висилок, з’явиться в Косові і продовжуватиме навчання в місцевій школі. За нею будуть стежити, але дякуючи вродженій інтуїції, вона ще кілька разів зустрінеться з батьком, оминаючи всі небезпеки і навіки запам’ятає день, коли той загине. Адже це станеться 31 серпня і вона, готуючись до завтрашнього 1 вересня, йтиме Косовом з букетом квітів. За це дехто буде її звинувачувати, буцім-то ті квіти призначені загиблому… Але в той момент вона ще нічого не знає. Про те, що батька вбито, вона довідається від вуйка щойно вечором, а він їй скаже: “Дитино, я тобі дещо повідомлю, але ти не маєш права плакати!” Але доля надала їй таку можливість. Другого дня тіло вбитого “Сірка” машина з косівського гарнізону везла до Коломиї. Чи то випадково, чи за продуманим планом, на межі сіл Рожнів і Тростянець її обстріляла повстанська засада. При цьому загинули два солдати, а тіло Івана Шведюка зникло. Нуся свято вірить, що її батька поховали за християнським звичаєм, ось лише де – невідомо.

А похорони вбитих солдатів-емгебистів влада організувала помпезні. Було зігнано ледь не половину Косова, в тому числі й усіх школярів. Нуся йшла в колоні і ревно плакала. Її свердлили очима функціонери – можливо здогадувалися, що ті сльози – не за вбитими зайдами, а за батьком, який поліг за волю України, та підстав для “розбору” не мали. Втім, прізвища солдатів Нуся пам’ятає дотепер: Веселов і Соловйов. На плитах “братської могили” в Косові їхні імена викарбувані як “загиблі в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками”…

Молодша дочка “Сірка” Нуся Шведюк (зліва), учениця 7-го класу косівської школи
Молодша дочка “Сірка” Нуся Шведюк (зліва),
учениця 7-го класу косівської школи

У неповні 19 Нуся вийшла заміж. Працювала в торгівлі, народила і виховала сина Івана (названого на пам’ять про діда) та дочку Любу. Зараз на пенсії. Приймає активну участь у роботі ветеранських організацій Косова, часто буває у місцевому музеї Визвольної боротьби. Там, серед інших, на почесних місцях висять портрети “Сірка” і “Криги” – полеглих у лавах УПА. Про Івана Шведюка поет-повстанець Зиновій Сердюк з Тернопільщини написав такі рядки:

Мужній в нього погляд і постава.
Він, напевно, із борців отих,
Що боролись все життя за Справу
У підпільних лавах бойових.

Кожен день у нелюдській напрузі,
В бойовій тривозі кожен день.
Падали в боях підлеглі, друзі.
Знав, що й він десь у бою впаде.

Упаде десь, кулею пробитий,
В лісі, де густих смерічок тінь.
Упаде в бою колись, щоб жити
В пам’яті майбутніх поколінь.

“Сірко” загинув, але численні нащадки пам’ятають і люблять свого предка. Найстарший онук Богдан (син Ярослави), на жаль, помер у молодому віці (42 роки) від серцевої недуги (похований у Городі), але в домі бабусі Ярослави Лелет проживає його дочка Ірина. Вона виховала двох дочок – Богдану і Наталку, а старша ростить донечку, названу теж Наталкою.

Праправнук “Сірка” Антон з дружиною Ольгою
Праправнук “Сірка” Антон з дружиною Ольгою

У Нусиного сина Івана теж двоє дітей: син Назар та дочка Мар’яна, а у дочки Люби – Антон і Софія. Рід живе і примножується.

Побратим сотенного “Хмари” (фрагмент із розділу ІІ)

Дмитро Білінчук-“Хмара” – найчастіший персонаж на світлинах Яворівського архіву (зафіксований понад 40 разів!), але у “вузькому колі” (2-3 особи) зустрічається лічені рази. Світлина № 071 – одна із таких, причому композиційно сюжет побудовано надзвичайно вдало: відчувається “почерк” вправного фотографа. Той, хто вперше взяв до рук апарата, такої “картинки” не створить:

Дмитро Білінчук-“Хмара” (зліва) і невідомий. Незнаний фотограф; сюжет ЯА № 071
Дмитро Білінчук-“Хмара” (зліва) і невідомий.
Незнаний фотограф; сюжет ЯА № 071

Поет-повстанець Зиновій Сердюк, оглянувши пересувну виставку світлин з Яворівського архіву, написав і такі рядки: “Лякає тільки “невідомі” слово // Були ж колись відомі він, вона. // Можливо “невідомі” тимчасово − // Час прийде, і назвуть їх імена”. До категорії “невідомих” належить і повстанець із закинутим на плечі карабіном, який навідався на постій до “Хмари” (адже тут Дмитро Білінчук по-господарськи сидить на пеньку, ніби на троні, а його невідомий “гість” ніби щойно вийшов з нетрів, відрапортувавши: “Друже командир, зголошую прихід…”

Хто ж він, цей невідомий герой? Звідки був родом, як склалася його подальша доля? Ось уже понад 15 років відповідей на ці питання нема. Але уважний перегляд всіх сюжетів дозволив з впевненістю твердити: цей повстанець присутній і на інших світлинах, зокрема №№ 082 (стоїть в центрі) та 083 (стоїть другим справа). З великим ступенем вірогідності можна вважати, що на портретному знімкові № 006 зафіксований також він:

Вже названі сюжети №№ 082 та 083 [в цілісному макеті книги будуть подані відповідні посилання на сторінки – В.Г.], а також відтворений тут 006 з високим ступенем вірогідності фотографував Дмитро Білінчук-“Хмара”. У зв’язку з цим можна припускати: даний повстанець міг бути стрільцем його чоти, сотні ім.Богдана Хмельницького (якою “Хмара” командував) чи куреня “Перемога”. Можливо саме ці орієнтири дозволять упізнати невідомого й назвати його справжнє ім’я? І як підсумок – написати його детальну біографію, на що він, безумовно, заслужив.

Три брати із Закерзоння (фрагмент із розділу ІІІ)

За споконвічними українськими землями понад річкою Сян – Лемківщиною, Надсянням, а також Холмщиною і Підляшшям, “з легкої руки” (точніше язика) міністра закордонних справ Великобританії 1919 р. Джорджа Керзона закріпилася абсурдна назва “Закерзоння” (нанісши на карту умовну лінію, яка “розрубувала” етнічні українські території з метою розмежувати конфліктуючі на той момент Польщу і більшовицьку Росію, “миротворець” Д.Керзон запропонував свій план владнання протистояння; жодного практичного наслідку це не мало, але термін “Закерзоння” міцно увійшов до лексикону істориків). Саме на цій території в 1944-46 роках діяли дуже добре організовані загони УПА, котрі спиралися на відмінно організовану мережу підпілля. Комуністична польська влада не могла нічого вдіяти зі спротивом українців, і за “порадою” з Москви вирішила депортувати все тутешнє українське населення. Масштабна операція з “етнічної чистки” отримала кодову назву “Вісла” й була цинічно реалізована впродовж 1947-го року (“випадково” в СРСР саме в жовтні того ж року з Галичини і Гуцульщини виселили десятки тисяч місцевих жителів у Сибір та Казахстан).

Відрізані від тилу загони УПА прийняли рішення пробиватися з боями: одні на Захід, а інші – в Україну. Великий підрозділ, яким командував Лицар Золотого Хреста бойової заслуги, сотник “Хрін” (Степан Стебельський), перетнув польсько-радянський кордон і “розчинився” в лісах Дрогобицької області. Але оскільки їх було багато, командування УПА вирішило розукрупнити підрозділи, направивши невеликі групи в Івано-Франківську та Волинську області. Певна частина “закерзонців” опинилася в Коломийській окрузі, в т.ч. й на Гуцульщині.

Скільки їх було, мало хто знав тоді, а нині – й поготів. Але трьох братів “з Польщі” на світлинах Яворівського архіву упізнав Іван Мельник-“Залізняк”, оглядаючи добірку в своєму помешканні у Снятині далекого вже 2001-го року.

Три брати із Закерзоння. Імовірно фото Дм. Білінчука-“Хмари”; сюжет ЯА № 080 Фотографовано не пізніше жовтня 1949 р.
Три брати із Закерзоння.
Імовірно фото Дм. Білінчука-“Хмари”; сюжет ЯА № 080
Фотографовано не пізніше жовтня 1949 р.

На жаль, Іван Мельник (молодший брат командира ТВ-21, сотника Петра Мельника-“Хмари”), за його словами, ніколи не знав справжніх імен цих партизанів, а також будь-яких деталей їхніх біографій. Забулися також їхні псевдоніми; не дуже впевнено п.Іван пригадував, що до якогось із них зверталися “Голуб”, і що цей, який стоїть на фото № 080 в центрі, був кулеметником. В його розпорядженні знаходився російський ручний кулемет Дехтярьова (ДП-28). Саме з цією зброєю він зафіксований на сюжеті № 189.

Сюжет ЯА № 189. Кулеметник із Закерзоння сидить по центру в першому ряду, а два його брати стоять крайні справа
Сюжет ЯА № 189. Кулеметник із Закерзоння сидить по центру
в першому ряду, а два його брати стоять крайні справа

Всі три брати-закерзонці (невідомо, до речі, були вони рідними, чи двоюрідними) брали участь у резонансному пропагандивному рейді підвідділу УПА в Румунію 1949-го року. Командував рейдом П.Мельник-“Хмара”; після його завершення сотника “Хмару” перевели на посаду надрайонного провідника Надвірнянщини і разом з ним туди ж відбули кілька його товаришів, в т.ч. й брат Іван-“Залізняк”. “Закерзонці” ж залишилися в Коломийщині і про їхню подальшу долю ні він, ні всі опитані мною повстанці з Гуцульщини нічого не знають.

Така ось історія. Щоправда, враховуючи необхідність строгої конспірації, якою керувалися в УПА, цих троє невідомих повстанців могли бути зовсім з інших країв, та й братами не обов’язково по крові – радше по духові, в чому ніяких сумнівів нема. Тому вдивляючись у їхні чисті й добрі обличчя, не відкидаймо будь-яких варіантів – повстанська армія була загальноукраїнським феноменом. Тут воювали вихідці не лише із Закерзоння, але й Криму, Слобожанщини, Кубані, не кажучи вже про все Лівобережжя. Шукаймо і знайдемо!

Зустріч з юністю через 57 років (фрагмент із розділу ІV)

Книга-альбом “Яворівський фотоархів УПА” вийшла друком у листопаді 2005-го року, а в середині лютого 2006-го я отримав листа від Зіновія Хомина з села Чагрів Рогатинського району. Пан Зіновій повідомляв, що він упізнав на повстанських світлинах своїх двоюрідних брата і сестру, причому остання проживає у селі Тенетниках Галицького району. Мова йшла про світлину № 104, на якій зафіксовані дівчина й мужчина у військових одностроях. У книзі вони значилися як невідомі:

Сюжет ЯА № 104. До лютого 2006-го ці двоє фігурували як “невідомі”
Сюжет ЯА № 104. До лютого 2006-го
ці двоє фігурували як “невідомі”

…Хата Михайлини Яківни Трач (дівоче прізвище – Хомин) впритул прилягає до поля, за яким – лісок. Статечна господиня, заспокоюючи надмірно лютого собаку запрошувала заходити, а я дивився на неї і не міг зрушити з місця, адже чекав такої зустрічі майже сім років! Коли ж нарешті оповів мету приходу і відкрив книжку на відповідній сторінці, прийшла черга дивуватись пані Михайлині. Ось її розповідь, яка, думаю, буде цікавою для багатьох.

Родина Якова й Марії Хоминів хоча і не була задіяна в структурах ОУН-УПА, допомагала підпіллю всім, чим могла. Їхня хата, враховуючи зручне розташування, дуже часто слугувала “пересильним пунктом” для зв’язку, передачі одежі та харчів, нерідко тут ночували озброєні повстанці після важких переходів. Дочки Янка (Анна) і Михайлина виконували функції зв’язкових і кур’єрів, причому молодша Михайлина навіть мала псевдонім – “Калина”. Строга конспірація оберігала родину від репресій, хоча в деяких випадках від неминучої біди рятувала тільки Божа поміч (Янку одного разу заарештували, але за браком доказів й хабар начальникові МҐБ звільнили).

В УПА, в Карпатах, воював двоюрідний брат сестер, Іван Хомин з сусіднього села Чагрова. Мобілізований до лав червоної армії 1944 року, відбув на фронт. Десь там їхня частина потрапила під ураганний обстріл німців, і ось батькам прийшло повідомлення: Іван загинув. Поплакали і змирились з долею, але через якийсь час Михайлина отримала листа з Коломиї. В законспірованій формі Іван повідомляв, що він живий і просив повідомити батьків, але це повинно залишатись таємницею для сусідів. Листи приходили і згодом, рідше або частіше, а у вересні 1947-го в одному з них навіть була маленька світлина. На ній Іван у напіввійськовій, напівцивільній одежі (чоботи, галіфе, біла сорочка, без шапки) стоїть на лісовій галявині з букетом польових квітів у руці. Світлина підписана “Дорогій сестрі Мехаліні дня 10.ІХ.1947 р.” Можна уявити, що чекало б родину Хоминів, попади цей лист і фотографія до рук “компетентних органів”, але Бог оберіг і на цей раз.

Одностороння переписка тривала й далі. А у червні 1949-го до обійстя у Тенетниках прийшла невідома дівчина. Це була зв’язкова УПА Ганна Урбанович з Середнього Березова, яка до того вже відвідала Іванових батьків у Чагрові, а Михайлинi сказала: “Я від Івана. Він просив, аби ти прийшла до нього”. Було і радісно, і страшно, але мама сказала: “Йди, доню…”.

І ось вони в Березовах. Нічні переходи, зустрічі з невідомими людьми, ліси й ліси. Нарешті на поляні біля потічка, точнісінько як у відомій пісні – група повстанців при зброї і в одностроях, а серед них брат Іван, – стрілець УПА “Чумак”. Радість спілкування після довгих років розлуки, розмови про рідню, про героїчну боротьбу за волю України. Це було, як пригадує пані Михайлина, якраз на свято Вознесенія. Пізніше сам-на-сам з нею говорив командир підвідділу “Хмара”. Цікавився, як справи у Галицькому районі, чи продовжується спротив окупантам, чи багато репресованих, а потім підвів її до гурту і сказав: “Гарна в тебе сестра, друже “Чумак”. Треба сфотографуватись”. “Отоді й були зроблені оці світлини, де я з братом, Ганною Урбанович, “Хмарою”, ба навіть у його військовій формі, я ж цивільна” – посміхається пані Михайлина.

Зустріч на постої. Зліва направо: Михайлина Хомин-“Калина”, Ганна Урбанович (зв’язкові), Іван Хомин-“Чумак” Сюжет ЯА № 101 Березівські ліси, 2 червня 1949 р. (свято Вознесенія) Фото Дмитра Білінчука-“Хмари”
Зустріч на постої.
Зліва направо: Михайлина Хомин-“Калина”, Ганна Урбанович (зв’язкові),
Іван Хомин-“Чумак”
Сюжет ЯА № 101
Березівські ліси, 2 червня 1949 р. (свято Вознесенія)
Фото Дмитра Білінчука-“Хмари”

…То була перша і остання зустріч Михайлини та Івана – вояка УПА “Чумака”. Цікаво, що до вечора того ж дня повстанський фотограф вже виготовив маленькі світлини зі щойно знятими сюжетами, і деякі (в цивільному) Михайлина взяла з собою, зберігаючи дотепер. Про них можна сказати словами повстанського поета Зиновія Сердюка:

Світлини ці минула часу кривда.
На інших “невідомі” там стоїть.
А на оцих – і прізвища, і псевда,
Для пам’яті, для слави, для століть.

Михайлина Трач в своїй кімнаті. В її руках – повстанська світлина, на якій вона з братом І.Хомином-“Чумаком”
Михайлина Трач в своїй кімнаті.
В її руках – повстанська світлина, на якій вона з братом І.Хомином-“Чумаком”

“Чумак” загинув 1951 року. Блоковані у схроні, четверо повстанців підірвалися гранатами. Ганна Урбанович була захоплена і засуджена на 25 років таборів. Звільнена наприкінці 50-х, повернулася до рідного села і, проживши одинокою, померла 2004-го. Михайлину репресії оминули. Створила сім’ю, виховала двох синів і дочку, зараз має чотирьох онуків і одного правнука. Вдивляється в світлини 57-літньої давнини, які зберігались у карпатській землі і на очах сивочолої, але гарної, як і півстоліття тому жінки, крутяться зрадливі сльози…

Василь ГУМЕНЮК
huwaswas@i.ua
жовтень, 2014 р.

Share

2 thoughts on “Яворівський фотоархів УПА: 15 років з часу віднайдення

  • Василь Гуменюк

    (17.10.2014 - 13:00)

    Висловлюю щиру подяку провайдеру сайту п.Станіславу МИХАЙЛЮКУ за публікацію цього матеріалу і професійний дизайн як даного, так і всіх інших сторінок, які ним редагуються. 17.10.2014 р.

  • […] с.Яворова, кандидатом біологічних наук, дослідником Яворівського фотоархіву УПА, краєзнавцем, вірним патріотом нашого краю […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *