«Кедрове Божелісся» – у читача

Дочка гуцульської землі, карпатських полонин – ці образні характеристики визначають природу художнього обдарування і напрям творчості нашої землячки, розтоківчанки, відомої поетеси, письменниці Марії Влад.

Ми, читачі, насолоджуємося читанням четвертої прозової книги «Кедрове Божелісся», першою частиною якої є уже відомі нам народні звичаї та вірування гуцулів – «Стрітеннє», а друга – це вісім оповідань (оповідок), які різні за тематикою, але всі вони дають читачеві глибокі народознавчі знання про край гуцульський, його народ, мову, звичаї та обряди, боротьбу УПА за незалежність, згадується про Колиму, де «людей голодом морют за непокору, де лежут і поволі умирают ліпші сини і доньки свого народу…, про цю слезами зрошену землю». Розмовно-побутова гуцульська мова, своєрідний діалект підкреслюють волю, духовну силу людей, що населяли ці гори, полонини, цей чудовий край.

В оповіданні «Увага – фотографую» йдеться про сміливого і мудрого фотографа («…цок – і ви у безчассі…»), який ціною свого життя зберігав накопичений ним матеріал про повстанську армію, про дії карпатських, борців, бої з фашистами під Лостуном Прелучна, адже «фашисти й собі також забагли тої руди» (йдеться про марганцеву руду, яку добували поляки). Наприкінці липня 1944 року командир сотні імені Богуна «Недобитий» ліквідував усі німецькі застави, що добували марганець. «…Не може довше тривати експлуатація багатств і населення Гуцульщини». До армії УПА переходили радянські воїни з Чернігівщини, Харківщини, Херсонщини, Полтащини. Цей архів-скарб фотограф зумів заховати «на присілку Липному в селі Яворові… закопав справу свого життя, щоб знайшли нащадки…».

Оповідання «Зонька» переносить нас на Колиму, туди, де загинули тисячі синів і дочок нашої України. Собачка Зонька своїм розумом, віддано служила людям у зоні, допомагала, доки не знайшлися ниці, безчесні люди, які вбили собаку, щоб продати її хутро. Був траур на всю зону за Зонькою, а злочинців розстріляли. «Зона втратила вірного собаку, але не втратила своїх уставив…».

В оповіданні «Молільниця» письменниця возвеличує церкву в Криворівні, яка всім мила, притягує людей усієї України, зі світу, навіть з індіанського поселення в Каліфорнії. «Мабуть, молилися тут колись Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка. Вони тут щоліта відпочивали, набиралися в горах сил, творили… в криворівнянській церкві можна би днювати й ночувати, так людській душі тут добре…». Дуже любить божий дім собака Рудик («…намагається зайти до церкви, тихенько притиснеться головою до лапок на землі й слухає…ніхто не відає, що собаки знають»), і корова Павуна любить ходити до церкви. Стане собі під храмом, опустить голову і так може хтозна-скільки вистояти…

В оповіданні «Некля» автор порушує проблему батьків і дітей. Типовим образом є дівчина-сирота, яка не змогла терпіти тата-п’яницю та злу мачуху й подалася у світ. «…Неля була видною. Височенька, тонкого стану і незіпсованої української вроди…». Показано життя у грубого, нікчемного боса-шефа, олігарха, де почувалася пташиною в золотій клітці. Авторка доводить, що щира віра в Бога, покаяння і молитва, прощення повертають людину до життя, допомагають воскреснути людській душі.

Гумористична оповідка «Порєдки» дає можливість читачеві щиро посміятися над перебільшеним потягом Васюти до порядків… і чим це скінчилося… смішно.

Прочитавши це видання, можна з упевненістю сказати, що це і художня книжка, і науковий та народознавчий збірник, а Марія Влад – це письменниця, науковець, історик, громадський діяч з багатою уявою художника, поета, психолога. Вона не тільки розповідає й описує, а глибоко заглядає в душу своїх героїв, розуміє їх, співчуває і вселяє віру у життя навіть тоді, коли, здається, життя скінчилось.

Письменниця засуджує бездуховність, неуцтво, брехливість, безвірство, заздрість. Вчить любити, шанувати, вивчати свій край, мову, звичаї та обряди, бути духовною людиною.
Захоплююся мужністю, силою волі Марії Миколаївни, онуці полонинського ґазди Мирона Оринчука, яка, сходивши «в життю много високих полонин, на схилі літ («по сімдесятці») змогла сісти в старий «бобик», стару воєнну тарабоньку й по бездоріжжю поїхати аж на високу полонину Ґаджіну за своїми мріями».

Маріє Миколаївно, шанувальники Вашої творчості щиро дякують за книгу і переконані, що Ваші «мрії» навіки будуть «цвісти, дзеленчати, кукати, щебетати» по всій Україні та за її межами в душах вдячних читачів і стануть золотим фондом української літератури.

Євдокія Кобильовська,
вчитель української мови  і літератури  Розтоківської ЗОШ І-III ст.

«Гуцульський край», №6, 7.02.2014 рік

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *